Ось і закінчилося літо. Хоч і було воно однозначно веселим та цікавим, проте промайнуло досить швидко – лише “зацементовані” у фотоальбомах спогади переконують, що насправді часу було вдосталь і на веломандрівки, і на поїздки Україною, і на просто “відривання” на природі з сім’єю. Тому для прощання з таким гарним періодом в нашому житті ми одностайно вирішили чкурнути минулої суботи в Верещицю.
Оскільки EU цього року до українців ближчим не став (треба їм і стан банківського рахунку подавати, і бронювання готелю на весь час перебування, і в консульстві напружуватися + ризикувати передоплатою за готель, якщо візу не відкриють, чи з баригами зв’язуватися щоб швидко зробити візу і тд, і тп), то ми з Юлею вирішили, що якось трохи зажирно буде нашим західним братам (?) платити за можливість підтримати їхню ж туристичну галузь. З турками теж якось не склалося – на готель, який ми планували “ранньо зарезервувати” (тобто оплатити повну вартість путівки за 2 місяці до самої поїздки), турагент не зміг виставити заявку, бо сам же щось наплутав з термінами резервування – і, відповідно, лишився без замовлення взагалі (ну бо що ж це за ринок послуг такий, де клієнт повинен оплачувати помилки турагента, або погоджуватися на гірші варіанти за ті ж самі гроші?). Хорватії і чорногорії всякі теж відпали, бо машиною до них пиляти довгенько, плюс геморой з транзитними візами (плюс мені ще колеса літні треба було б докупити тоді на одну вісь однакові), а літаком на трьох виходить сума, яка наближається до вартості проживання. Поїздка до тестя в Москву машиною теж відпала, по причині того, що літом хочеться більше водних забав і “розслабону”, чим спеки і скаженного ритму мегаполісу.
Тому, уважно розглянувши і прорахувавши всі варіанти, ми з Юлею вирішили не зраджувати цьогорічній традиції відпочинку на українських теренах і поїхати машиною в Крим. Тим більше, що ніхто з нас ніколи там ще не був, а навіяна розповідями знайомих і пресою думка про те, що там відпочивається паскудно і дорого принаймі мусила бути перевірено особисто 
Оскільки я надто лінивий, щоб описувати всі свої велоподорожі (а життя надто швидкоплинне, щоб з цього приводу заморочуватися ), то я вирішив зробити такий собі збірний пост, в якому буду перераховувати всі вилазки велосипедом в цьому році. Деякі подорожі будуть розписані детально (відповідно буде лінк на статтю), деякі просто будуть мати фотозвіт (буде лінк на photofile), а деякі будуть просто самі по собі, з коротеньким описом. Цей пост буде змінювати дату публікації при кожному оновленні, відповідно буде завжди висіти зверху, як тільки я кудись поїду і вирішу про це розповісти .
Давно планував розповісти про особливе місце, куди я час від часу вибираюся на веломандрівки вже другий рік поспіль. Свого часу це місце стало для мене цілющим бальзамом, який дещо втамував тугу, що поселилася в серці після дивовижних краєвидів Польщі.
Поки вчора у Львові бушувала стихія і автомобілі приміряли роль амфібій ми з Даринкою каталися на ровері та плюскалися в одному з озер Верещиці. Гроза йшла з двох боків – спочатку блискавки лупили зі сторони Новояворівська, а потім з боку Львова. А просто над Верещицею було спокійно і навіть сонячно час від часу, коли промені вечірнього сонця пробивалися через грозові хмари(еххх, коли ж мій фотік поремонтують 
). Вода в озері була просто суперова – як парне молоко зверху і при березі, де її за день прогріває сонечко, і прохолодна на дні та ближче до середини озера, де б’ють джерела і тече річка Верещиця. Хлюпалися ми всього лиш з півгодини – хоч я і обіцяв Даринці, що скоро буде теплий літній дощик і ми будемо купатися під нього, але поки ми доїхали до озера Даринка встигла намерзнутися на кріселку(я їхав з середньою швидкістю ~15-18км/год + останні 2-3 км дороги пролягали через темний ліс). Тому в воді до останнього хлюпався я сам, а Даринка трохи поплававши на кругу всілася на березі тлумити канапки і годувати ними якогось бродячого песика. Пометикувавши на охолоджені голови, що після такої “офігенської” купелі мокнути під дощем вже немає особливого сенсу, ми вирішили повертатися до Львова – тим більше що темно-сині хмари з того боку все більше насувалися на нас. 8 км зворотнього шляху до машини ми встигли проїхати якраз перед початком грози в Івано-Франковому та Страдчі – люблю їхати коли попереду періщить дощ і гатять блискавки, а в дзеркалах заднього виду золотиться захід сонця. Повезло, що називається
Наближається літо(пост я почав писати ще на початку травня ) і перед певною категорією наших співвітчизників постає питання – куди поїхати до моря? Про переваги тих чи інших країн говорити не буду, оскільки питання вибору дуже індивідуальне, тому цей пост – для тих хто вирішив їхати в Туреччину. Все описане нижче є не більш ніж особистими враженнями, але можливо і вони будуть корисними при виборі місцевості, готелю, екскурсій та забав на Середземноморському побережжі. Прочитати решту цієї замітки »
Ех, а я так хотів зберегти це в секреті хоча б до початку 7-го сезону
| Итак, Вы — Грегори Хаус |
Вы — доктор Грегори Хаус. Циник и материалист, невежа и гений. Презираете условности, банальную этику, общечеловеческий здравый смысл и даже законы – в случае необходимости. Решительны и предельно рациональны. Чувство юмора на грани нервного срыва (окружающих). Вам не чужды человеческие чувства, но руководствоваться ими – увольте. Скорее всего, у приверженцев психоанализа, гуманизма, либерализма, здравого смысла или католицизма есть для вас в запасе два тома жалоб и предложений, но это не имеет совершенно никакого значения — вы живете только по своим правилам и оцениваете себя только в своих категориях. |
| Пройти тест |
Щойно повернулися з велопробігу. Їздили вдвох з Даринкою, бо Юлін ровер лишився на селі. Враження позитивні, нормального люду було купа, рагулів майже не було – видно ровер все таки позитивно впливає на психіку людини
Видно для того, щоб компенсувати відсутність рагулів на Зеленій нам зустрівся справжній МЕГА-РАГУЛІЩЕ – зі всіма необхідними атрибутами – великий червоний джип каділлак (номер 888* і чівось там), нагломорде рило за кермом і повне ігнорування правил дорожнього руху – їхав по зістрічці влоб всім машинам в надії нас обігнати, незважаючи на дві міліцейські машини на початку та позаду колони. Велоспільнота його зупинила досить просто – зупинилися просто перед ним аж поки не проїхала вся колона. Так що день рагулю напевно зіпсували
Негативу більше не було, сподобалося те, що їхали без “танців і плясок” – спокійно і без зайвих криків (чи музону на весь голос з “тазіків”, як це зазвичай буває під час автопробігів). Правила їзди в колоні роздали всім (плюс організаторам), але їхали вже як доведеться – особливо на підйомі по Зеленій. Стартували з годинним запізненням, що дещоздемотивувало Даринку (зрештою чекати більше години під оперним було нудно всім), але зате пробіг проїхали чемно і без ексцесів.
Маршрут виглядав так : Центр(Оперний), Проспект Шевченка, Зелена, сихівський Міст, попри Іскру, проспект Червоної калини, Луганська, Стрийська, Сахарова, Коперніка, попри головну пошту і до головного корпусу універу під пам’ятник І.Франка. Згідно з моїм спідометром вийшло ~17км. Їхали без поспіху приблизно 1.2 години.
Коротше кажучи нам сподобалось, наступного року хочемо ще
ПС. Оскільки я не фотографував, то фотку позичив в містера Девіанта
Львівські веломани (клікабельно)
Сьогодні, а точніше годину тому, приїхав з Лодзі(велика подяка Толіку за доставку 
) подарунок для мого Unibike – велофара для нічного катання Sigma Supraled!. Відгуки/тести про неї і її побратимів можна знайти тут або тут.
Трохи передісторії. Взагалі-то в мене вже є велоліхтарик Author(5 діодів), який я купив для першого свого ровера 3 чи 4 роки тому. Живиться 4-ма ААА батарейками, вистачає його на 30-35 годин безперервного світіння або більше ніж 100 годин переривчастого мигання. Але, по-перше кріплення на руль мені вкрали разом з ровером, тому користуватися ним дещо незручно; а по-друге,він більше підходить для ближнього світла і як маячок для машин, що їдуть назустріч, чим для повноцінного освітлення дороги. Купу раз, що я з ним їздив по Верещиці(я вам ще не розказував про то? класне місце! ) або по трасі, я просто його вимикав і їхав від місячного або машинного світла – що не є добре. Останній мій нічний заїзд з Жидачева до Львова (тиждень тому, 75км, 3.5-4 години, вдома був біля 12 ночі), я взагалі їхав виключно орієнтуючись в темноті на дорожню розмітку. Прочитати решту цієї замітки »
В перерві після пройдених GTA4, Fallout3, GRID і решти цікавого гамезу (так-так, ось чому я не пишу в блог ), захотілося мені чогось легкого і ненапружуючого. Такого щоб і машинки гарні, і місто цікаве (GTA4 тому імхо відпадає – місто мені там якесь невеселе, чи що..), і ефекти всякі різні неправдоподібні можна було виробляти. Burnout Paradise відпав через те, що після GRID дуже тяжко перелаштуватися на аркадний режим гри з кермом + не можна виходити з машини. Аж тут впав мені в очі WheelMan. Графіка – середнячок, сюжет теж досить типовий, Він Дізель там взагалі незрозуміло до чого. Зате яке веселе і яскраве місто (Барселона), машинки які прикольні, а трюки, яким можна навчитися вже за декілька місій, то взагалі красота + можна побігати по місту і постріляти бандитів. Весела іграшка, коротше кажучи – якраз така щоб не думалося про прогрес, про правильне проходження місій і тд. Єдине, що досить сильно дратувало – це неможливість перевизначити клавіші зі стандартних, на більш для мене звичні.
На днях минув рік з того моменту як я закинув чудеса “савєцького” автопрому і на зекономлені під час відряджень долари купив собі Форд Фокус. 2000 рік, седан (мені фокуси-хетчбеки не подобаються взагалі, не говорячи вже про практичну сторону питання), турбодизель з інтеркулером на 1.8 літра (90 “коняк”), комплектація Ghia і вишневий колір . Цим разом я не буду описувати пригод чи історій які сталися за цей рік, скажу тільки що машиною я задоволений на всі сто процентів. Сьогодні ж поговоримо про матеріальну сторону володіння автомобілем в Україні. Отже, цілий рік я записував всі витрати пов’язані з його експлуатацією (загалом я веду облік всіх сімейних витрат, але це вже тема окремого посту) і тепер охоче поділюся своїми спостереженнями.
Наліпивши знаки „У” на лобове та заднє скло, Володька з видимим полегшенням віддав мені ключі і поїхав „возитися по дівках” на своєму „нісані”, в якому вже було аж три „пахнючки” в салоні і який був тільки-тільки пригнаний з німців, а отже не пробував наших доріг і їздив як „нормальна машина”.
Я ж про всякий випадок позбирав по гаражі різні ключі, гайки, дроти і кинув то до багажника – мало що мені може знадобитися в дорозі. Захопив з собою Юлю з її чотирирічним стажем „володіння правами” та довіреністю на автомобіль, торби з харчами від тещі і вирушив до Львова. Прочитати решту цієї замітки »
Історія ця почалася в на початку березня 2007 року, коли ми з Юлею вмовили тестя навчити нас трохи їздити на машині. Юля вже нібито вміла їздити, оскільки 2 роки тому здавала на права у Новому Роздолі. А я, як такий, що до 24 років перебував у стійкій ідейно-матеріальній опозиції до світу автолюбителів, не мав ані прав, ані навиків керувати транспортним засобом категорії „B”. З огляду на те, що хоч мої ідейні мотиви опозиції на момент бажання вчитися вже зникли, але фінансові переконання все ще не дозволяли нашій молодій сім’ї інвестувати значних сум в практику водіння, було прийняте мудре соломонівське (чит. „хитре жидівське” ) рішення – „попросити тата, щоб навчив нас їздити на своїй машині”.
Щиро вибачаюся за таку тривалу паузу між дописами – відволікали багато цікавих і не дуже подій, які і стали на заваді моєму “блоготворінню”. Ситуацію проясню в наступних дописах, на разі ж – довгоочікуване (сподіваюся ) продовження моєї рекордної як з точки зору вражень, так і з точки зору досягнень, подорожі – Краків-Освенцім. Бажано також ознайомитися з першою і другою частинами розповіді.
Скориставшись вихідним днем (15.08.07 в католиків релігійне свято), вирішив залити відео з поїздки Краків-Вроцлав-Варшава-Краків на YouTube.
Наразі виклав танцюючого слона, світло-фонтан в Варшаві і кліп-звіт з поїздки по Вроцлаву(сам звіт допишу пізніше). Дивитися краще зі звуком – я стільки старався, щоб його підібрати
В планах – кліп-звіт з Варшави(найближчі вихідні) і ще пару старих роликів (це вже як до Львова повернусь).
Приємного перегляду!
Як і обіцяв, продовжую розповідь про подорож до Освенціма. Отже, так-сяк виспавшись на лавці недалеко центру міста, вже о 5-тій ранку я був на ногах. Місто ще спало і додивлялося останні сни, а сонце вже золотило гостроверхі костьоли і старовинні будиночки в центрі міста. Детальніше про старе місто і про решту подорожі читайте в третій частині розповіді. Наразі ж розповім про концтабори Auschwitz Birkenau i Auschwitz I, шокуючі експозиції і маленьке диво, конвеєри смерті і нащадків колишніх в’язнів.
Завтра їду в подорож по відомих містах Польщі – Вроцлаву і Варшаві. Їду потягами, але беру з собою ровер для того, щоб максимально роздивитися місцеві цікавинки. Так от, вирішив розповісти про зручний і корисний сервіс PKP (Polskie Koleje Panstwowe чи Польська Залізниця). На сайті можна, окрім бажаного часу виїзду і типу поїзду, вказати ще й до двох пунктів пересадки з часом затримки в кожному. Дуже вигідна річ – я спланував таким чином поїздку Краків-Вроцлав(12 годин)-Варшава(12 годин)-Краків. Система порахує скільки раз і де треба буде пересісти, скільки часу між пересадками, загальну вартість вибраного маршруту, можливі доплати за сидячі місця і тд.
Юля вже зо два тижні нарікала на те, що в домашньому комп’ютері “вмирає” монітор чи відеокарта. Характерною ознакою, з її слів, були полоски по екрану, які заважали читати і частково прибиралися тільки коли графічне апаратне прискорення було вимкнуто. Я все покладав надії на те, що це проблема драйверів чи ще якоїсь біди, але коли приїхав на вихідні до Львова, то на власні очі пересвідчився, що проблема все-таки в відеокарті.
Якось я писав про свої слухавки і про те, як “тайванські корсари ринку аудіопродуктів” змусили мене купити їх дорожче. Цей пост у блозі надибав мій співробітник Piotr, який запропонував провести порівняльний тест-драйв моїх і його слухавок(Creative EP-630). Вирішено було, що кожен з нас буде користуватись протягом дня двома парами позмінно, щоб виявити різницю.
Насправді, це не зовсім велоподорож(в звиклому для мене форматі). Просто виїхав сьогодні з роботи і чомусь дуже не хотілося вертатися додому.. Постояв над Віслою, прикинув куди можна поїхати і що хотілося б побачити, зважив на теплі кольори від заходу сонця(які мали б гарно фотографуватися) і повернув в сторону містечка Tyniec. Ось і з’явився привід розказати про “Велосипедний Рай”, який я вже згадував в попередніх записах. Карти подорожі складати не буду – 35км то не відстань, але фотозвіт як завжди на місці. Отже, вперед, шановний подорожній, втамуємо жагу до руху разом.
