Велоподорож Краків-Освенцім.День перший.


Почну, мабуть, з рекордів: 64км/год! 130км за один день!! 240км за два дні!!! А також – клаштор під хмарами, місто Яніни, родич Капітошки, маленьке диво в Auschwitz Bikernau, містечко Папи, блакитний кар’єр, мій “сон літньої ночі”, край мертвих їжаків та інше. Вражень і фотографій стільки, що просто я змушений розділити розповідь на три частини: перший день, музей в Освенцімі, другий день.Маршрут і “технічні” деталі подорожі – тут.

Початок подорожі

Незважаючи на те, що в п’ятницю ми собі до 3 ночі погомоніли з Юлею по скайпу, рівно в 9-тій ранку я вже був на ногах. Ще б пак – стільки кілометрів попереду! Треба ж гарно підготуватися, все взяти, нічого не забутися. Збігав швиденько в магазин за водою і пепсі (завжди беру з собою пепсі – допомагає закріпити позитивні спогади в подорожі – чому? скоро в новій рубриці “Мурахи в голові” :)). Склав все найнеобхідніше до наплечника, перевірив погоду за вікном(прохолодно – те, що треба), протер ланцюг (бо звечора напшикав його спреєм), завантажив музику чистого руху в плеєр(90th Techno+дещо з AC/DC) і натягнув на носа свої моднячі окуляри на резинках :). Вперед!

Прохолодний вітерець, ласкаве сонечко, обмаль велосипедистів на доріжці при Віслі – гарний початок подорожі, еге ж? Маршрут по Кракову тим разом був надзвичайно приємним – попід Вавелем, біля парку Йордана і серед студентських гуртожитків AGH(студентки, абітурієнтки.. ех, життя вдалося!). Наробив фоток в Броновіцах(там, де новобудови і розв’язки транспортні), пооглядав трохи витвори китайського мотопрому на подвір’ї одного з магазинів і рушив далі – на трасу №79. Прямо над шосе, біля стрільбища, ще декілька місяців тому було затишне кафу і газова заправка. Тепер – порожньо. Все що залишося – одинока гойдалка. Згадавши дитинство, вирішив трохи погойдатися. Так як в дитинстві – з закиданням голови в синє-синє небо, з вгадуванням кумедних фігур в пухнастих хмаринках, з почуттям безмежного захоплення від підйомів і певного остраху від спусків..

Дорога з Кракова була прекрасна. Вітер в спину, спуски середньої складності і великі дорожні розв’язки. “Добре, що я вертатимуся іншою трасою” – тішився собі подумки – “не доведеться потім під гору сунутися!”(про те, як наївно я помилявся – читайте в “Другому дні” ;)). Призвичаївшись до руху по швидкісному шосе, я впевнено просувався до першого пункту подорожі – Кржешовіц. По дорозі, в селі Zabierzow зустрів отакий от нехитрий, але досить симпатичний бізнес, сфоткав сільську церкву і місцеві краєвиди. Далі проїхався біля села зі змішною назвою (цікаво було б дізнатися історію такої “Нєлєпіци” :)), зробив фотку герою дня і в’їхав в Кржешовіце.

Кржешовіце (Krzeszowice)

Ще з карти це містечко обіцяло бути цікавою зупинкою. І справді – стільки цікавих об’єктів – два палаци Потоцьких, давній товарний склад, купу стародавніх будинків і декілька капличок. Отож, відклавши на “потім” об’єкти з інтригуючого вказівника, я вирушив в центральний парк. Пречудове місце – фактично продовження головної площі (Ринку), яке в свою чергу переростає в територію для прогулянок біля палацу. Здивувала архітектура містечка, міська церква, потічок через місто і відмінності між старим і новим палацами Потоцьких. Останнє пояснюється досить просто – старий палац тепер є Міською Радою, тому і відреставрований, і утримується в більш-менш охайному вигляді. Новий же палац, всупереч логіці, так і залишився в стані, якому його, мабуть, полишили ще “совєти”. Звідси висновок – щоб будівля не руйнувалася – віддати її міській раді :), ну або шукати грошики в населення, як на відновлення Вавелю. Видряпавшись нагору, на галявину перед новим палацом, я собі зручно прилаштувався в тіні оточуючих її дерев і насолодився своїми фірмовими канапками. Хоча, як і підозрював ще вдома, двох канапок для такого імпозантного мужчини виявилося-таки замало 🙂 А що може бути кращим додатком до канапок “а-la Makarchuk” в обідню і досить спекотну пору? Звісно ж, морозиво! Тому довелося спускатися в місто попри закинуті конюшні, де я знайшов місцину, в якій стверджують, що торгують морозивом вже 20 років. І по прийнятних цінах, мушу зазначити. Ось така от краса дісталася мені всього за 5.40зл.

Отже, впоравшись з морозивом, я вирушив на оглядини старого товарного складу.. Гм.. ну старі хати, ну старий паровоз, що там такого цікавого.. Сам не знаю чого вони то на карті відзначили.. Проте на всякий випадок пофоткав то :). Зустрів в заковулках кумедного сторожа, який настільки розлінився на казенному утриманні, що навіть гарчанням мене не вшанував (а може в нього вихідний був :))? І вже при самому виїзді зі складів побачив великого, страшного і блискучого на сонці монстра- увага!!! – Містер ДОМІНАТОР!!! – прикольна назва для такої миролюбивої машини як комбайн 🙂 Хоча на трасі він звичайно домінатор – півтори полоси – ледве об’їхав схожий пізніше на трасі :). Вже збираючись прощатися з містом і їхати на шосе №79, я згадав про клаштор і cанктуаріум(нічого я не вживаю, то слово таке :)) за містом. 8км в сторону гір, гарантовані круті підйоми… Чи воно мені треба? З іншого боку, я ще не був впевний в тому, що добре налаштував спідометр, а тут якраз вказана точна відстань до об’єктів.. Цікавість переборола лінь і я вирушив назустріч своїм першим рекордам!

Czerna-Paczoltowice

Дорога поволі стелилася донизу, обіцяючи круті підйоми і першу(або й “пішу”) передачу. Але зрештою для того і існують маршрути, щоб з них з’їжджати, чи не так? Проїхався біля вапняної копальні, квітучої хатинки, дав мандручій пішки дівчині надію на пошуки найближчого кафе через всього лишень 2км підйомів 🙂 і спустився врешті-решт до дива з див – гірсього потічку. Незвичайним його робили сонечко в зеніті, майже крижана вода і його нестримне веселе сюрчання – такий собі заряд оптимізму на весь день. Напевно якийсь родич Капітошки 🙂 Підйоми, всупереч сподіванням, подолалися на 1-3 та 1-4 передачах, тобто досить швидко і порівняно легко. А по дорозі ще й пофотографував хатинку Хагріда, роверові стежки і суперінформативний вказівник. Однак при самому під’їзді до клаштору дорога рвучко розділилася на дві крайності – одна стрімко кинулася додолу, а друга так само бадьоро чкурнула догори. Прекрасний привід трохи прогулятися і дати роверу перепочити. Видряпавшись-таки на гору, я виявив, що це не простий клаштор(а клаштор Кармелітів Босих 🙂 ) – а якесь особливе місце для паломників, яких було на декілька автобусів, причому багато людей, судячи з маленьких кріселець і парасоль, облаштувалося тут надовго. Ну раз так, то чом би і собі не впасти на декілька хвилин в блаженну ейфорію і не потусуватися серед вірян? Сказано – зроблено. З ровером в одній руці і з фотіком в другій я впевнено і доброзичливо ніс віру в людські можливості дряпаючись зі всіма по вузькій стежині вгору 🙂 Але оскільки нічого там нагорі такого цікавого для мене не виявилося(хіба що побачив дивний портрет Марії 🙂), довелося спускатися і хоч пофотографувати простори клаштору. Дуже втішений мальовничими краєвидами, я вирішив продовжити подорож. Дорога назад була справжнім благословенням, на яке заслуговує кожен, хто по ній вишкрябався 🙂 І тут – перший рекорд! Мій Unibike Mission, очевидно пройнявшись близькістю до святинь, досягнув на спуску 60.9 км/год!!! І це ще при тому, що спуск був повен поворотів, тому доводилося стримувати друзяку а колодки гальм настільки гарно натрудилися, щоб я не в’їхав в зустрічний автобус, що були мало що не червоні. Отож, дозволивши роверу відпочити я спустився до потічку (того самого, з родини Капітошків :)) і потографував невеличкий водоспад і приклад несамовитої жаги до життя.

Далі дорога йшла донизу, що дозволило без пригод дістатися до початку села Paczoltowice, де крім картинних краєвидів і “балдіючого” пса, я набрів на одне з джерел струмочка – оформлене в формі серця і з смачнющою крижаною водою, що змусило мене вилити залишки пепсі і набрати по вінця тієї водички. Віряни сюди ще масово не дісталися (напевно через екскурсійні часові рамки), тож можна було собі спокійно відпочити і побалакати з дядечком, який тут відпочивав разом з своєю внучкою і сином. Вони теж з екскурсії, але вирвалися собі самі на прогулянку. Мала така кумедна – все крутилася, підспівувала і пританцьовувала навколо джерела і потічка. З сином ми домовилися лізти вище і пофографувати(я)/познімати на камеру(він) вигляд потічка згори. Тільки от я забув запитатися їхній мейл, щоб вислати фотки – згадав, коли повертався і їх там вже не було 😦

Далі спуск закінчився і почався підйом до Paczoltowice – села яке славиться отаким ось зеленим болотом, старою церквою і гольф-клубом. Трохи розчарований тим, що заради таких визначних місць довелося мучити ровер підйомом на першій передачі, я повністю надолужив все під час спуску – 61.03 км/год!!! І знову вітер заспівав в вухах, ровер рвонувся в політ, а я з блаженним виразом на обличчі слідкував за спідометром.. 59..60.. нахилився низько над кермом, зменшуючи опір повітрю – ура!! 61,03!!! Viva Paczoltowice! Тепер тільки вперед! Вперед по шосе №79.

Купання в кар’єрі, маленький Краків і місто Яніни

Наступним пунктом в моїй подорожі виявилося місто Trzebinia, при самому в’їзді в яке я виявив надзвичайно дешеву п’янку 🙂 Містечко промислове, побудоване довкола декількох гірничодобувних закладів, цементного заводу і якоїсь рафінерії. Не знайовши нічого цікавого на мапі міста, я вирушив просто до колишнього глиняного кар’єру, а тепер міського ставка Balaton. По дорозі прорахувався з поворотом і довелося сунути через напівгнилий міст через колію – зрештою над Віслою і по страшніших мостах ходив, то чому б і ні 🙂 Правда мало-таки не отримав повні штани адреналіну, коли одна дошка все тріснула під ногою – тому довелося збавити темп і вже за декілька хвилин я цілий і неушкоджений був біля кар’єру. Заплативши символічних 2 зл за в’їзд на територію (душевний дядько-охоронець продав мені пільговий дитячий квиток – щиро наполягаючи, що це тільки формальність), я причепив ровер до огорожі бару, залишив наплечник в барменші – і шубовсть в воду(глибина біля берега ~2.5 метри)! КРАСА!!! Водичка – благодать! Тепленька, яскраво-блакитна і просто оживляюча після куряви доріг. Поплавав трохи з трубкою та маскою, але плавати так виявилося страшно – вода мутна, дно видно так якби через брудне шкло, а на самому дні всілякі залишки техніки і будматеріалів, які залишилися з часів роботи кар’єру. Плюс до того, в такій воді немає чіткого відчуття глибини – кругом так світло, що тяжко розрахувати час і відстань підйому. Тому продовжив тішитися водичкою без заглядування на ті страховиська на глибині – так спокійніше 🙂 Трохи обсохнув на березі, дивлячись як хлопчиська віртуозно і безстрашно пірнають з берега, і, перекусивши запіканками в барі(у вдячність за те, що потримали мій наплечник), поїхав далі.

А далі було відчуття певного дежавю. Містечно Chrzanow, яке трапилося по дорозі щось дуже нагадувало. В якомусь сні, чи відривку спогадів я вже таке бачив. Точно – це ж практично ті ж самі місця, які я фоткав стареньким Олімпусом під час першого приїзду в Польщу два роки тому. Тоді все було таким дивним і незвичайним. Так і тут – старовинні ліхтарі, замкоподібна церква, вузенькі тихі вулички і охайний міський парк. Так схоже.. З тією лишень різницею, що два роки тому то був Краків, а тепер – це маленьке місто. Затримуватись надовше перехотілося, як тільки побачив рекламу готелю в стилі “Хостел” :). Тому, затоварившись водою і батончиками Lion в супермаркеті, який дуже нагадував Jubilat в Кракові, я лишив спогади бабусям в парку і чкурнув до міста Яніни.

Офіційно місто називається Libiaz, але справедливіше було б назвати його Яніновом чи Яніною. Більшість в цьому місті назване в честь шахти “Яніна”. Ресторан, школа, стадіон, кінотеатр, міський басейн, готель.. Довершує картину сама Яніна з качками в басейні 🙂 Прикидуючи, скільки жінок і дівчат носять тут ім’я Яніна, я поспішив вирватися з Яніно-раю і вдихнути свіжого повітря над річкою Przemsza, дорога до якої пролягала через Chelmek – cпальне містечко в лісах. Де продукують вироби зі шкіри і міський парк поєднують з високовольтними лініями. Воно і правильно – навіщо марно під парк ліси навколишні рубати, коли можна все одним махом організувати – і парк, і електроенергію, і місцевих людей-Ікс 🙂

Освенцім вечірній, місце для ночівлі, підсумки за день

Трохи звернувши з траси №79 (для того щоб побачити високовольтне містечко Chelmek 🙂 ) і проїхавши повз підозрілі земляні(?) насипи в селі Bierun, я прибув до Освенціму рівно в 21:15 по трасі №44. Поволі запалювалися ліхтарі, світлофори ліниво блимали жовтим світлом, і саме місто, здається, неквапливо поринало в спокійний сон. Звірившись по карті, я проїхався довкола музеїв, щоб намітити завтрашній маршрут і освоїтися в місті. Після чого поїхав до центру. І тут на мене чекав сюрприз. Освенцім, виявляється, надзвичайно гарне місто. Замок Освенцімських княжат, купа церков, велика міська площа, старовинні заковулки і вулички, парки понад річкою, симпатичні квіткові магазинчики і модні бутіки.. Словом, центр міста абсолютно випадає з загальної картини скорботи.

Вертаючись до нагальних потреб, зайнявся пошуками місця для ночівлі. Оскільки пообіцяв Юлі, що спробую(ключове слово!) переночувати в хостелі,я проїхався по місцевих готелях. Ціна в 150зл за ніч мене остаточно переконала в тому, що треба ближче познайомитися з містом. А що ж більше зближує з містом, як ніч, проведена разом? Плюс цікаво було б відчути, що значить свобода в повному розумінні цього слова 🙂

До вибору місця ночівлі я підійшов серйозно – склав список вимог, які мали б бути задоволеними хоча б на 80% :
1)спати не на землі (зважаючи на рясну росу, досить твереза вимога)

2)недалеко від центру (тільки без пафосу, як то кажуть 🙂 )
3)наявність освітлення (щоб, ідучи вночі до пункту 5), не заблудитися)

4)паркінг недалеко від місця ночівлі (не прив’язувати ж ровер до себе)

5)наявність в зоні досяжності санітарних об’єктів
6)бажано близькість озера чи річки(щоб насолодитися релаксуючим плюскотом хвиль)

Озброївшись таким списком, я з’їздив до озера Kruki, на якому планував знайти лавочки або шезлонги. Натомість, знайшовши вивіску про те, що озеро належить підприємству Firma Chemiczna DWORY S.A., я вирішив не давати крокодилам-мутантам жодного шансу. Щоправда, я бачив туристів з трейлером, чиї веселі і п’яні крики розносилися над зловіщою темною гладдю озера, але ми ж всі знаємо, що стається з туристами в трейлерах, правда ж? (а хто не знає – дивіться фільм – The Hills Have Eyes або серію фільмів про Джейсона 🙂 )

Зважаючи на пункти 2), 3) та 4), і відкинувши зайві амбіції щодо пункту 5), я подався назад до центру – в парк при річці. Ідеальне місце. Закинута велосипедна доріжка, паралельно їй метрів за 5 проходить освітлена пішохідна зона, з другого боку протікає річка, є огорожа, до якої можна почепити ровер, і головне – практично безлюдна місцина! Трохи покрутився кругами, вибираючи вдалу лавку і примостився на ніч. Ровер розмістився неподалік. Яка ж то краса лежати на лавці теплим літнім вечором, мрійливо рахувати зірки в небі, відганяти надоїдливих комах і намагатися заснути, коли ці кляті бруски впираються в спину, вечір починає холоднішати і тебе час від часу будять крики підлітків, що повертаються з нічних тусовок. Але напевно і це треба спробувати 🙂 Тішучись тим, що за день вдалося побити ще один свій рекорд – відстань в 130,1 км, і намагаючись “мислити позитивно”, я і увійшов в другий день подорожі.Продовження буде…

Повний фотозвіт з додатковою інформацією – тут.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s