Останні літні дарунки Верещиці


Ось і закінчилося літо. Хоч і було воно однозначно веселим та цікавим, проте промайнуло досить швидко – лише “зацементовані” у фотоальбомах спогади переконують, що насправді часу було вдосталь і на веломандрівки, і на поїздки Україною, і на просто “відривання” на природі з сім’єю. Тому для прощання з таким гарним періодом в нашому житті ми одностайно вирішили чкурнути минулої суботи в Верещицю.

Першу погожу половину дня ми дещо проспали вдома (насправді я бавився Call of Juarez Bound in Blood, Даринка будувала хатки і замки для пластилінового Гарфілда, а Юля займалася таємничими хатніми справами, на зайнятість якими жінки постійно нарікають, але пояснити в чому ті справи полягають не можуть :)), тому виїхали зі Львова десь об 14 годині. Годину на заправку, закупи і дорогу (49 км від таблички Львів до бази Майдан) – і ось ми вже бігаємо босоніж по теплому пісочку Верещиці. Поки надувався матрац виявилося, що “кіна нє будєт”(с) – сонце закінчилося 🙂 Насправді це навіть на краще – вода від ранку прогрілася, а паритися під сонцем на ровері не таке вже й велике задоволення. Тому ми проігнорували дощові хмари, що насувалися з-за лісу і класно собі подуріли на воді. Виявилося, що нижнє озеро “Майдану”, де ми плюскалися, має дві класні особливості – з боку від дамби воно майже до середини мілке – лише трішки вище колін; а друга особливість випливає з першої – на мілині в піску можна знайти купу великих (до 12см довжиною) “ракушів”. Тому перший подарунок Верещиці – велику порожню мушлю, власник якої напевно переселився в більшу хатку 😉 – отримала Даринка, оскільки затято видобувала “ракушів” з їхніх сховок в піску. Хмари ж тим часом все більше насувалися на нас, час від часу блискаючи і гримаючи десь за лісом. Ситуація один в один повторювала нашу з Даринкою поїздку сюди на початку липня. Юля з Даринкою поспішили сушитися на берег, але тут нас спіткав другий подарунок Верещиці – як і місяць тому, гроза посунула на Івано-Франкове, кропнувши Верещицю лиш краєм. На фоні зливи, блискавок та темно-синього неба у нас безшумно хвилею пробігся останній теплий літній дощик. Сфотографувати його мені вдалося лише частково, а блискавок взагалі не зловив, але часу перейматися не було – пора було рухатися на полігон.

Поїхали ми звичним маршуртом попри санаторій сухопутніх військ а потім лісом паралельно до траси на полігон, щоб лишній раз не маячити охоронцям на КПП. Наступні дарунки ми отримали у вигляді зарослів доспілої ожини та грибних галявин, що густо розташувалися обабіч дороги. В результаті ми “зависли” на грибах десь на півтори години і вирушили далі тільки коли складати їх не було більше куди. Даринка знайшла маленькі  руді лисички, Юля великого білого гриба, а я цілу купу розлогих сироїжок.

Наближалася 19 година, тому ми швиденько рвонули в напрямку зруйнованої церкви. Даринка дуже хотіла побачити косуль, які супроводжували нас з Юлею минулого разу, але чи вже їм було захолодно (хмари нікуди не поділися + час від часу покрапував маленький дощик), чи може запізно – словом, мусимо їхати ще раз і напевно раніше, щоб вже точно-пре-точно їх побачити :). Вдень краєвиди тут просто вражають – така собі прерія, через яку простягається і губиться на обрії ниточка траси. Жодних інших ознак людської діяльності на кілометри навколо – хіба ген-ген на горизонті стовбичать бліндажі та тактичні оглядові пагорби. Зупинялися час від часу, щоб Юля могла собі нарвати чебрецю і різних напевно корисних трав :).

Через дорогу від церкви Юля помітила огороджену територію, що цілком могла колись слугувати селу Вишенька за цвинтар. Щоправда жодних залишків захоронень, хрестів чи пам’ятників я там не знайшов, але хто зна – за майже 70 років з моменту виселення села + під час бойових дій це все могло і зогнити чи розвалитися. Зрештою, можливо я і не досить уважно все оглянув – день стрімко поступався наступаючій темряві хмарної ночі, а ми ж ще мали в планах доїхати до однієї з найвищих точок полігону – бліндажу Нєдєліна.

Чесно кажучи, я й сам не розраховував, що підйом буде важкий – можливо через те, що я минулого разу тут був без Даринки, але мені здавалося, що там лише один горб невеличкий подолати. Насправді ж довелося трохи попотіти, бо підйом на висоту 363.9м виявився  доволі розтягнутий в довжину 😉 Зате як бонус (і останній дарунок Верещиці) ми отримали гарні вечірні краєвиди, після споглядання яких почалася dluga (і швидка) droga w dol, як співають наші західні сусіди.

Решту 8 чи 10 км зворотньої дороги не відрізнялися нічим цікавим – було темно(проте Sigma Supraled ефективно з цим боровся), холодно(ми не розраховували, що поїздка затягнеться аж до 21-22 години, тому вбрані були як на денну спеку) і дещо мокро (в лісі дорога не встигла висохнути після дощу, тому єдиною розвагою було розхлюпування калюж). Світлячків вже теж не було, а зірки і місяць поховалися за хмарами. Тому ми швиденько докрутили педалі до машини, спакувалися в неї і поїхали додому.

Загалом на відпочинок пішло 8-9 годин, кілометраж на роверах становить ~40-45км, на машині – 98км, грибів назбирали цілий мій рюкзак (30-ти літровий). Ну і просто “офігенсько” відпочили, за що особлива подяка “нашему Простоквашино”(с) нашій Верещиці 🙂

Короткий фотозвіт традиційно тут.

Advertisements

One thought on “Останні літні дарунки Верещиці

  1. Пінгбек: Велоподорожі 2009 « Bike Traveller’s Blog

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s