Авто/вело Хорватія 2012. Тиждень перший.


Оскільки наша подорож була розбита на три різні локації, то розповідь я продовжу теж в трьох частинах – по частині на кожну локацію. Постараюся більш детально зупинитися на деталях відпочинку – веломаршрути, пляжі, місцеві цікавинки, які ми побачили, різні tips and tricks, тощо. Перший тиждень ми провели в Ровіні та околицях півострова Істрія, де дуже відчутний італійський вплив. Тут вистачає гарних затишних містечок, практично немає великих портових міст, багато туристичних атракцій. Ще в мене склалося враження, що це найбільш “соціалістичний” район Хорватії – тут дуже багато всіляких умовно-безкоштовних бонусів для відпочиваючих, за які в інших місцях беруть гроші. Але про все по черзі – спочатку була дорога. 

День перший. Переїзд Мукачево-озеро Балатон.

Відстань на авто: 530 км.

Першопочатковий план був зупинятися в Будапешті, щоб там переночувати та десь півдня погуляти. Але в результаті вирішили їхати до озера Балатон, щоб на другий день менше лишилося кілометрів до моря. Будапешт вирішили відкласти на зворотню дорогу. Ще з готеля в Мукачево я знайшов гарний варіант проживання по ціні/якості + там був басейн, якби раптом погода була некупабельна. Сам пансіон знаходиться трохи осторонь від траси і від популярних міст/поселень на Балатоні, але це навіть було нам на руку. Поки ми туди добиралися, робили зупинки на спеціальних ділянках на трасі, бо сонце трохи виснажувало, та в різних Ашанах/Декатлонах, щоб докупити ще деякі плавальні та велосипедні причандали, тому приїхали на ночівлю досить пізно – десь в районі 19 години. Перекусили, та й пішли собі на пляж – хвилин 10 від будинку. Вечірній Балатон мені здався дуже подібним на наш Світязь, водичка була аж гаряча, на небі намалювався майже повний місяць, комарі ще сильно не напосідали, тому ми собі вдосталь нахлюпалися. І вирішили на наступний день тут ще потусуватися вранці.

День другий. Вранішня велопокатушка. Балатон. Переїзд Балатон – Ровінь.

Відстань на велосипеді: 44 км (трек).

Відстань на авто: 450 км.

Десь о 6-тій ранку я прокинувся, щоб катнути перший веломаршрут за поїздку – напередодні я зауважив велодоріжку, яка йшла попри берег Балатону (не впевнений, але цілком може бути, що вона проходить попри все озеро). Ранок був свіжий і кольоровий, я добре виспався – тому крутилося дуже добре. В результаті, поки мої дівчата прокидалися, я накрутив 44 км по узбрежжю, насолодився гарними краєвидами (як Італія на картинках – виноградники кругом, невеличкі містечка). Викрутив ще підйом по бруківці до якогось замку (він був зачинений, то я тільки до брами по-апхілив) і повернувся на сніданок. Доріжка й справді йде майже по всьому узбережжі, часом виходячи на трасу або пролягаючи через гольф-поля. В деяких місцях біля неї їде безшумна електричка, якої реально практично не чути – тому на переїздах/переходах всюди або світлофори або бар’єри, щоб бігуни чи велосипедисти пригальмували і оцінили ситуацію на колії.

Вдома Даринка з Юлею вже проснулися і ми пішли на сніданок. Потім Даринка захотіла польопатися в байсені – тому довелося трохи відкласти похід на озеро. Коли ми нарешті вибралися на Балатон, то виявилося, що той пляж, де ми вчора ввечері купалися є платним (1 чи 2 євро) – а я як назло забув гроші в машині, бо йшов тільки в шортах. Платити за той самий пляж не хотілося, тому ми зібралися, виписалися з гестхауса і поїхали шукати якийсь цікавіший пляж. Зовсім недалеко від нашої ночівлі виявився великий пляжний комплекс, де були і гірки, і ресторани, і більш окультурена пляжна зона, і нудисти, словом – всі принади цивілізації. Вхід був дорожчим – 5 євро, але і сам пляж був веселіший. Польопалися, перекусили та й поїхали далі – до моря, хоча відмітили про себе, що на Балатоні може не гірше відпочивати – трохи гір бракує для велопокатушок, але загалом є чим зайнятися на декілька днів.

Кордон між Угорщиною та Хорватією – суто формальність, але штамп мені поставили-таки, причому зіпсували чисту сторінку (паспорт тепер вже на нові візи не підійде, бо сторінок вільних нема) – хоч я митників і просив, не ставити на чисту. Але мовний бар’єр став на заваді, тому так. Дорога по Хорватії зразу ж програє по якості угорському автобану – тут майже нема з’їздів для перепочинку, вона дорожча (в Угорщині вистачає віньєтки за 10-12 євро, а тут за кілометраж платиться – до моря в одну сторону нам вийшло десь на 20-25 євро чеків). Ну і тунелі. Спочатку вони нас тішили – бо де ж в Україні в тунелях поїздиш, а потім вже якось приїлися, то ми навіть увагу не звертали. Зупинялися ще на перекуси та в супермаркетах по дорозі, тому в Ровінь приїхали теж надвечір – в районі 20:00.

Поселилися в першу локацію, частково розпакувалися – і вперед до моря. Ровери не знімали, пішли пішком. Загалом нічого так, погуляли по пляжу, трохи в воду залізли та намітили місця, де завтра будемо на пляжі розташовуватися. Все виглядало так як і на Гугл.Карти, коли я планував де б то розташуватися. Попри пляж йде гравійна, яка в один бік веде до центру Ровіня (попри всі готелі та пансіонати), а в інший – за місто. На тому змучені повернулися додому.

Третій день. Ознайомча велопокатушка, перша зустріч з нудистами, день на пляжі в Ровіні, вечірня велопоїздка в центр Ровіня.

Відстань на велосипеді: ~40 км (трек).

Вранці я традиційно встав в районі 6-ї, щоб ознайомитися з околицями. Набрав ізотононіку в 2-літровий кемелбек + простої води в флягу, зняв Стівенса з багажника і покрутив собі в світанок 🙂 Принаймі так було в планах. В реальності ж я трохи заблукав на виїзді з міста, бо дорога по GPS мала б бути асфальтна, і насправді її не було – була тільки стежка. Так я собі крутився по якомусь кемпінгу, серед мінівенів та кемперів, аж поки на дорогу не вийшла повністю гола бабулька років з 80, вигулювати собаку. Тоді тільки я зрозумів, що заїхав в кемпінг для нудистів і почав звідти по-маленьку вибиратися. Як назло, GPS мене водив кругами, тому довелося зупинятися біля одного німецького старого Гюнтера, який теж вигулював собаку і він, ліниво помахуючи своїм засмаглим прутнем вказав мені напрямок, як виїхати по стежині на трасу 🙂 Виїхавши на шлях істинний, я зрадів першому ж підйому і накрутив собі до Ровінського Села (передмістя Ровіня по суті), потім спустився в історичний центр, поїздив по слизькій (навіть коли сухо!) білій бруківці, оглянув місцеві цікавинки та церкву на горбі (все було зачинено, бо місто тільки просиналося) і вернувся додому, де Даринка вже зустрілася з нашим квартирантом – черепахою, яка жила в дворі (“корніче” – хорватською), а Юля готувала сніданок.

На пляж ми вирішили їхати на роверах, тому я їх познімав з багажника та, спакувавши все необхідне (креми, канапки, воду, полотенця, маски та ласти) + взявши тент від сонця, ми вирушили на пляж. Тут треба згадати, що Даринка буквально 3-4 дні перед відпусткою навчилася в Луцьку їздити на ровері, тому для неї це ще було трохи стресово, але дорога до пляжу йшла вниз, тому добралися нормально. Далі пляжні розваги – льопалися, засмагали, плавали з маскою і тд. Пляж видався такий собі – кругом були каменюки, що для дівчат не дуже добре, але для плавання з маскою – саме то. Не люблю плоских піщаних пляжів, де нічого немає – тут і рибки були, і краби, і водорослі і всілякі підводні розщелини і тд. Але це все було видно тільки під водою, над водою заходити в море було не дуже приємно + хвилі могли збити ногу об камінь. Нудистиський кемпінг, в який я потрапив вранці, виявився недалеко від загального пляжу, але це не породжувало жодних проблем – вони собі льопалися далі по береговій лінії.

Полінившись на сонці до обіду, ми повернулися додому пообідати. Потім трохи сну і надвечір знову на пляж – цього разу трохи в іншому місці, де вже не було хвиль, а берегова лінія утворювала таку собі лагуну. Каменюк теж на дні було менше, тому Даринка нормально собі польопалася. Поїздки вгору додому її трохи втомлювали, бо викрутити той підйом, що був від берега до дороги їй ще було важко, але загалом з роверами на пляж було в рази швидше чим пішки.

Надвечір я поїхав на Юліному Кетлері на базар в центр Ровіня, де поміняв долари та купив трохи фруктів. Ціни там виявилися на туристів розрахованими – просто космічними, хоча поряд з базаром є супермаркет Konzum, в якому все теж саме, тільк дешевше 🙂 Але, як кажуть, “опыт, сын ошибок трудный”, тому я закупився спочатку на базарі, а потім і в супермаркеті. Ціни в магазині не сильно відрізняються від наших, деякі групи товарів дорожчі, але деякі суттєво дешевші (хамон наприклад).

На цьому день і закінчився, готували вечерю, бавили черепаху, остаточно розпакувалися, я нагуглив веломашрут назавтра і спатки.

Четвертий день. Вранішня велопокатушка, пляж у Врсарі, вечір у Врсарі.

Відстань на велосипеді: 70 км (трек).

Відстань на авто: 85 км.

Ох і красота ж мені відкрилася з самого ранку, коли я вирішив катнути в сторону Лімського каналу – затоки, яка врізається в півострів з моря і де є цілі ферми по вирощенню мідій. Спочатку на маршруті трапився підйом до Ровінського села, де я вже був, а потім довгий та крутий спуск до початку каналу та різкий підйом вгору – градієнт від 6% до 8%. Ох і файно, хоч і тяжко крутилося там вгору. Сонце ще було за горою, тому не сильно парило, але ізотоніку я випив певно з літр, не враховуючи води з фляги, якою обливав голову від спеки. Страва дала цим підйомам 4-ту категорію, і то було власне те, за чим я їхав в Хорватію. Підйом закінчився біля оглядової площадки, з якої було видно весь канал + сітки, де вирощують мідій. Поки були сили, я вирішив продовжити маршрут до Врсару – міста, яке знаходиться  по той бік каналу від Ровіня. Дорога до Врсару ще довго потім мені сниться після відпустки – це вже 100% італійські краєвиди, звивиста рівненька траса, яка пролягає через виноградники, оливкові сади та невеличкі тінисті узліски. Просто рай для велосипедистів. У Врсарі я заїхав у самий центр міста і надибав декілька цікавих пляжів + затоку з невеликим островом, яка відгороджена від моря і тому в ній немає хвиль. Тому, зарядившись водою для обливання з безкоштовних громадських душів на пляжі, я покрутив назад до Ровіня,  подолавши по дорозі ще пару крутих підйомчиків.

Вдома я розказав своїм про офігенський пляж у Врсарі і ми, лишивши ровери вдома, поїхали туди машиною. По дорозі зупинялися на початку Лімського каналу, щоб подивитися на ті ферми мідій (нічого особливого, там більше туристів звозять автобусами + катерами, щоб покормити в ресторані) і поїхали на пляж. Паркінг в Врсарі коштував на день десь 3 євро, і то місцеві радили мені його не платити, бо він ніби безкоштовний був. Але парковщики були іншої думки, тому я таки заплатив і мав спокій на весь час перебування на пляжі. Пляж, який я вранці примітив виявився від якогось готелю, але крісла та парасолі в оренду здавалися всім бажаючим, тому ми заплатили за оренду 4 євро і отаборилися там. Бухта тут цікава тим, що до острова навпроти пливти десь метрів 50 + захід в море з дрібної гальки, а не каменюк + хвилі блокуються масивними бетонними воротами. Гарний пляж, душі з прісною холодною водою – безкоштовні, багато різних ресторанчиків збоку і відносно небагато туристів. Обідали ми в ресторані прямо над пляжем – обід на трьох (одне м’ясне меню, а одне з мідіями) + морозиво вийшли десь 33 євро. Ще посиділи трохи на пляжі та й почали збиратися додому. В Ровіні заїхали в Merkator (великий супермаркет), де закупилися продуктами, і на тому поїхали додому вечеряти та спатки.

П’ятий день. Півострів Премантура, дикий пляж поблизу Фазани, вечір в Пулі.

Відстань на авто: 150 км.

Ще у Львові, я запланува поїздку на півострів Премантура, що недалеко від Пули – оскільки він має дуже незвичну форму + національний парк Каменяк. Тому, взявши паузу з катанням на ровері, ми зібралися і вирушили в сторону Пули. По дорозі, щоб не втрачати день на поїздки заїхали в містечко Фазана, але воно виявилося таким собі селом, де багато готелів та пансіонатів і робити толком немає чого, тому ми заскочили на дикий пляж, поплавали, подражнили крабів, трохи позасмагали і під обід рушили до Премантури. Пулу проїхали без зупинок, бо культурну програму запланували на вечір. Тому зразу ж в національний парк, заплативши 5 євро за день перебування з авто.

Крім цікавої форми, півострів має декілька абсолютно різних лагун, де можна непогано відпочити. Ми поїхали на сам край півострову, здіймаючи хмари білої пилюки – всі дороги на півострові з білої крупної гальки. По дорозі ми проїжджали декілька вказівників на популярні пляжі, які були забиті машинами і відпочиваючими, тому ми їхали далі, аж поки півострів не закінчився. А закінчується він крутою скелею – метрів десь 8-10 висотою і глибиною біля берега понад 3 метри. Пляжів як таких в цій частині немає, тому ми розклалися на каменюках і заходилися досліджувати морське життя. Збоку моря підпливло декілька лодок з аквалангістами і я, прослідкувавши куди вони занурюються, знайшов офігенську підводну печеру, куди ми потім всі по черзі плавали.

Народ на березі веселився стрибками з урвища, а ми досліджували печеру – вона була не повністю затоплена і в середині, через невеличкий підводний прохід відкривалися дві височенні і величезні кімнати.
Аквалангісти порпалися на дні, а ми з Даринкою, а потім з Юлею плавали над ними. Я пробував дістати камінці з дна – глибина була десь в районі 4 метрів. В першій кімнаті з освітлення був хіба вузький вхід та дірка над головою на висоті 7-8 метрів, а в другій “кімнаті” виявилося здоровенне “вікно” на море. Далі аквалангісти десь зникли, і я, піднирнувши, побачив, що з печери є ще один вихід, який знаходиться повністю під водою на глибині 2 метрів. Було трохи лячно (особливо згадуючи оце кіно), але світло знадвору пробивалося, тому я піднирнув за аквалангістами і через 2-3 метри вузького проходу опинився ззовні скелі в відкритому морі. Трохи полазили по квадратній скелі в морі, там теж виявилися внутрішня маленька кімнатка, пофоткали стрибунів зі скелі, та й зібралися їхати далі – бо народу вже наїхало і напливло лодками досить багато.

З дітьми на Премантурі теж є куди заїхати – тут є невеличкий музей динозаврів, про який Даринка постійно перепитувала. Музеєм його назвати можна з певною натяжкою – декілька фігур різних доісторичних тварюк та морських жителів, розташованих на вузькій стежці через чагарник, яке веде до моря. Біля моря на плиті щось подібне до слідів динозавра, а за ними відкривається цікавий пляж, який теж облюбували собі нудисти. Він повністю складається з таких посічених плит, які нахилені в одну сторону. Бігати по них задоволення таке собі, бо можна впасти на слизьких ділянках, але купатися одразу на глибині – просто кайф. Тому, незважаючи на те, що вже вечоріло, ми полізли ще у воду на годинку.

На тому день вже добігав кінця і настав час повертатися додому. По дорозі назад ще заїхали в Пулу, щоб повечеряти і погуляти трохи містом. З парковкою в Пулі стався курйозний випадок – описав його отут в коментарі 🙂 і запаркувалися ми практично в самому історичному центрі. Це значно спростило прогулянку, бо Даринка вже трохи замучилася за день пригод. Повечеряли, погуляли по старому місті, дійшли до Арени Пула, але оскільки вже були змучені і на вулиці вже була ніч, вирішили в неї не заходити. Загалом центр тут непоганий, але дуже багато туристів, і сама фортеця в центрі в досить посередньому стані утримується. На цьому вернулися додому і попадали спати.

Шостий день. Підземна печера Jama Baredine, музей тракторів та день в  Поречі.

Відстань на авто: ~95 км.

Ще один сімейний день без катання на ровері, оскільки в інтернеті знайшов багато цікавих місцин Істрії, куди б хотілося поїхати. Отже, перша в списку на сьогодні – Яма Баредіне. Підземні печери хоч і не дуже довгі, зате мають досить глибокі підземні озера, там живе спеціальна печерна біла рибо-ящірка, сталактити утворюють різні цікаві форми, гарно підсвічена і не така вже й холодна  – не треба спеціально навдягуватися. Спочатку ми трохи поблукали по дорогах біля Поречу, бо навігатор не знав як туди доїхати. Врешті дісталися без пригод, екскурсія з англомовним гідом вийшла десь 21 євро на трьох (ми попали в німецьку групу, тому гід спочатку говорив німецькою, а потім для нас повторював англійською). Досить гарна печера, добре збережена, фігури справді легко вгадуються, рибо-ящірку нам теж показали (вона там в спеціальному озерці плаває), світло-каменів декілька є. Гід дозволяв сфотографуватись зі спалахом (1-2 фото), хоч по правилах то і заборонено. Вийшли з ями і я помітив, що за парканом є сад з персиками, які тут же і продають на вагу. Це були напевно найсмачніші персики, які ми їлиза цю поїздку – свіженькі, солодкі, офігенські і за якісь дуже невеликі гроші. Потім весь день лопали персики на пляжі.

Ще один цікавий об’єкт чекав нас зразу ж біля воріт до Ями Баредіне – музей тракторів. Тут зібрані 50 тракторів з 1923 до 1980 років плюс всяка стара механізаторська техніка – косарки, молотарки, тощо. Цікаво було подивитися, з чого ж починали свій шлях Форд, Бугатті, Феррарі, Ламборджині, Ман та інші імениті тепер вже автовиробники. По італійських тракторах, доречі, одразу можна було здогадатися, що розробників чекає швидкісне майбутнє – так файно вони виглядали навіть зараз, не говорячи про свій час. По тракторах можна полазити, понатискати кнопки та посмикати важелі, що дуже сподобалося нам з Даринкою. В самому музеї ще є якась дегустаційна кімната та невеличкий музей виноробства, але в той час це все щось пустувало, тому ми вирушили в місто Пореч, щоб повалятися на міському пляжі.

Пореч пляжний справив таке собі враження, бо набережна була суцільною бетонною надбудовою, на якій люди жаряться на сонці. Поки вибирали лежак на “пляжі”, розговорилися з жіночкою років 40, яка трохи просвітила нас відносно хорватського соціалізму на пляжах (в цій частині країни, в інших локаціях ми з таким не стикалися) – виявляється, що якщо просто собі зайняти лежак і за нього не платити, то максимум, що тобі “світить”, це раз в дві години при перевірці зробити вигляд, що ти з нього вже йдеш і контролер нічого не скаже. Так само працюють і муніципальні водні гірки – дітей та дорослих на них валом, а платять з них одиниці. Контролер прийшов – позганяв всіх і пішов. Всі вернулися назад на гірки. Сама пані виявилася українкою, родом з Івано-Франківська, але вже десять років як одружена з громадянином Угорщини, тому їй було цікаво з нами побалакати. Лежаки ми все ж таки орендували, бо якраз проходив контролер і мені не довелося його вишуковувати (~3 євро). Машину припаркували взагалі прямо перед пляжем на безкоштовній стоянці. Даринка найбільше втішилася цьому пляжу, бо дві чи три години безкоштовно льопалася на водній гірці з іншими дітьми – словенами, словаками, угорцями, німцями, албанцями – кого там тільки не було.

Надвечір ми ще заглянули в центр Пореча, погуляли по дуже гарному центрі міста, який розташований наневеличкому півострові, перед яким зроблена велика платна стоянка (~2 євро). В старому місті дуже багато різних творчих майстерень, магазинчиків з сувенірами – причому досить унікальними, потім в інших містах ми таких не бачили. Є ще пару крутих готелів, біля яких паркуються дуже дорожезні яхти (одна була щось за 12 чи 15 млн євро, датчани роблять). Крім того, звідси йдуть прямі пороми до Венеції, тому на пірсі є невеличкий митний пункт – рамка і пару прикордонників, які штампують паспорти туристам не з єврозони – досить кумедно виглядає збоку.

Сьомий день. Велопоїздка до Пореча і назад, пляж та старе місто в Ровіні.

Відстань на велосипеді: ~80 км (трек).

Рано-вранці я катнув собі вчорашніми маршрутами – через Лімський канал з його підймомами і спусками до Пореча, звідти до Врсару і назад. Вийшла гарна “прощальна” поїздка, бо за день ми вже мали звідси їхати до другої локації. Вертався вже коли сонце піднялося над горами, то останній підйом дуже тяжко крутився, добре що ще якісь шосери сунули вгору, разом не так важко було. Потім вони відірвалися на прямій і я докрутив додому сам, з порожньою флягою та кемелбеком (більше ніж 4 л води/ізотоніку пішло за поїздку), але з купою позитивних вражень і гарних краєвидів, щоб згадувати цю місцину.

Решту дня ми вирішили провести в Ровіні, бо так толком його і не бачили за попередні дні. Спочатку поїхали роверами на пляж, але цього разу далі, аж за нудистський кемпінг, до наступного готельно-кемпінгового комплексу, який мав великий басейн для дітей + водні гірки. Озброєні знаннями з хорватського соціалізму ;), ми собі до вечора провалялися на пляжі, а Даринка весь день каталася та тих водних гірках і познайомилася з купою різних дітей її віку. Мовою вони говорили якоюсь своєю, бо всі були з різних країн, але дуже добре всі разом розумілися. Нальопавшись на гірках та в морі, ми покрутили назад і надвечір вибралися пішком в центр Ровіня. Я тут вже був декілька разів велосипедом, тому в основному водив своїх дівчат по знайомих місцях. Наїлися морозива (о, я ще не говорив, але в Хорватії дуже класне морозиво продається в кульках з якими завгодно смаками!), купили трохи сувенірів і потопали додому, бо якраз на ніч знявся сильний вітер. Це був останній день нашого перебування в Ровіні – назавтра нас чекав переїзд до другої локації в Цріквеніці.

Але про це – в наступній частині розповіді.

Трохи фото з першого тижня (в тому числі трохи тракторів з музею та різних краєвидів з вело- та автопоїздок) – тут.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s