Одеська Сотка 2013


Одеська Сотка - стартІдея поїхати на Одеську Сотку виникла досить спонтанно. Накату в цьому сезоні всього 300 км, але сильно рознесених в часі, накату на станку – 50 годин з грудня – ранувато, тобто ще марафонити. Народ в’яло обговорював тему на веломаксі, а я все надіявся на прогнози синоптиків про потепління у Львові. Але оскільки весна у Львові все відкладається в довгий ящик, тому я вирішив “якщо гора не йде до Магомета”, то треба їхати до весни. 

Побалакав з Вадимом (voron026) щодо того як і чим їхати, які його враження від попереднього року, що брати з собою і тд. Порадився з Юлею та Даринкою – кажуть їхати, якщо вже так не терпиться. Прогнози обіцяють +18 – ясно, що не терпиться. Іра-Сапфіра позичила велочохол, за що їй велика подяка! АВ сказав, що якщо дуже хочеться, то треба їхати і, цитую, “я этого не говорил, ты все придумал” 🙂 Укрзалізниця продала квитки біля Вадима, бо ж “удвох і в поїзді легше їхати”. Оплачую 150 грн за пізню реєстрацію, отримую номер 1239(!) – це вже щоб точно їхати, без відмовок.

Для певності покрутив ще трохи інтервалів з Intemediate base II програми + низькопульсні закатки. Протестувався в Військовому шпиталі на велоергометрі – TrainerRoad досить точно визначив мій FTP (210-212W) при пульсі 150-156 ударів. Тьотя лікар порадила за цей ліміт не виходити і все буде добре.

IMAG4449Переставив колеса, поміняв задню пробиту камеру, спакував вел в чехол (чорна ізолента рулить і бібкає), приготував 2 зміни одягу (метеорологам вірити, себе не шкодувати), набрав бананів, батончиків Goodday, порошку IsoDrinx ну і всякого веломотлоху.

Без пригод дісталися з Вадимом до вокзалу, в поїзді хоч і спека, зате не мерзнули аж до самої Одеси. На пероні нас зустрічає справжня весна, яка ніяк не добереться до Львова – +15-16С, народ в футболках, максимум в легких куртках. Окрилені таким станом справ, зустрічаємося ще з Альошою (він приїхав на день швидше) і пакуємо речі в камері схову. З того всього піднесення, спочатку забуваю в рюкзаку батончики (тьотя в камері схову спочатку бурчала, що “панаєхалі тут, спортсмєни, панімаєш, а мнє тягать іх вєщі туда-сюда”), а потім і Garmin (тьотя перейша на крик “відєла я вас самі знаєте гдє с вашимі марафонамі”) – але все обійшлося добре і з напутніми словами тьоті “да єдьтє уже, пабєждайтє там, шолі” ми покрутили на місце старту.

0_8e9e3_ee3c7b0f_XXLПеред стартом довелося постояти в довжелезній черзі з бажаючих отримати номер/зареєструватися. Льоша вже мав номер, бо забрав його на день швидше. Організатори зробили дивну систему – було купу палаток з номерами учасників (1-100, 101-200,.. 1200-1300, і тд), але номери видавала лише одна палатка! Ці пронумеровані палатки видавали лише маршрутний лист, який треба було проштамповувати на кожному з 4-х КП по дорозі. Черга була довжелезна. Вадим сподівався на реєстрацію на місці, тому ми постояли в черзі добру годину, але з наближенням часу старту, вирішили прориватися до заповітної палатки. Виявилося, що попередньо зареєстровані отримують номери без черги (sic!), тобто я стояв марно. Ще один мінус організаторам – дівчата в пронумерованих палатках цього не повідомили/не знали. Вадиму в результаті так і не дали номер, хоч він і готовий був за нього дати 200 грн – причому вільні номери були, бо при нас здавали невикористані номери люди з інших міст, товариші яких не змогли приїхати.

IMG_5945[1]Час старту наближався, тому ми вирішили нашвидкоруч перекусити – бо ж так і не снідали ще. Поїхали на початок колони – там були точки з хот-догами і інших джанкфудом. Я замовив два лаваші і вже практично проковтнув один, аж раптом стартанули мотоциклісти в голові колони. Блі-і-ін.. Вертаю непочатий лаваш миловидній продавщиці зі словами “I’ll be back, babe :)”, і ми, без розігріву та розтяжок, вливаємося в сам початок колони.

Темп чесно кажучи здивував одразу. Це мала бути процесія по місту з мигалками і мотоциклами технічки, аж до місця офіційного старту марафону. А вийшла жорстока і рвана рубана через рельси і перехрестя на швидкості 40+ км/год. Ну нічого, тримаюся за другу групу. Вадим десь рвовув за лідерами, а я ще ж маю дожувати той клятий лаваш 🙂 Пульс підскочив до 180, дожовую, трохи пропускаю народу вперед, чіпляюся за шосерів в формі Focus (одна з них, як потім виявляється була Вікторія Nowl з Києва), вони ніби не рвуть. Ідея була виїхати за місто в перших числі перших груп, щоб уникнути завалів, які тут трапляються кожного року.

Проїжджаємо місце старту, де нам нашими головами стріляють вояки з рушниць – понеслися, типу. Почалися переформації другої групи, пелотон ще в полі зору. Хтось поїхав їх добирати, хтось добрав нашу групу. Їдемо то купою, то вереницею, але ніяк не групою. Шукаю очима зелену вітрівку Вадима – планували разом їхати – але не видно його. Може зняв вже, я ж теж роздівся на ходу до футболки. Крутимо на 36-40 км/год, тримаюся середини групи. З усіх боків лізуть велосипедисти – хто на чому – шосери, гібриди, мтб, навіть fat bike один затесався на злій гумі 2.5″. Обганяють і зліва, і справа – кому як виходить. Місиво, одним словом – видно, що з ветеранами молодь не катається..

Так пролітають перших 15 км дороги, група по-маленьку формується, відриви затихають, хоча час від часу комусь пече і він пече, але його легко ловлять і сідають на хвіст. Їдемо по двоє, я вже не тримаюся давно за Focus, він десь відстав, а може позаду їде – не розбереш. Їду тепер за групою одеситів на Bianchi – номера 300-302, їдемо по змінах, але з одеським колоритом – коли ведучі здають зміну, другі за ними роблять ривок (wtf?), тому темп і далі рваний, але вже хоч з елементами стабілізації. Стою десь в 4-тій парі, поки доходить наша черга тягнути, якраз підлітаємо до перехрестя, на якому, попри перекриття руху поліцаями, якийсь чудило на старому мерседесі пролазить на перехрестя і розриває нам групу – обходять його з усіх боків, навіть по обочині, куди воно дурне почало паркуватися без вмикання поворотників. Ну то таке, поліцай йому штраф певно вліпить, крутимо далі. Група переформатувалася знову, але я вирівнявся з тим Bianchi, з яким були в парі. Починається щось знову схоже на командну роботу, але не довго – ззаду нас накочує групка чітерів на чолі з Toyota 4runner. Багато хто з нашої групи пробує впасти їм на колесо, пробую ноги – ніби тягнуть, тому сідаю теж. Вітер відчутний боковий, але все одно такий тягун спереду дає відчутний ефект – швидкість тримається в районі 35-40 км/год. Так і сунемо без змін до 23-го кілометру, обходимо по дорозі машину швидкої, дехто з нашої групи сідає за нею, там темп повільніший. За 2 чи 3 км до КП джип їде вперед, до КП докручуємо групою.

На 1-му КП шкидко ставлю печатку, заливаю води в бачок – вона виявляється газованою (sic!), але ніц не поробиш – свою флягу я спустошив за перших 20 км – лаваш мене відчутно сушив, зараза. За КП1 починається тягун вгору, перша частина групи виїхала швидше, друга – трохи затрималася на КП. Я десь посередині. Іду, бовтаю флягу, щоб випустити газ. Поки викрутив наверх, відрив до групи збільшився, тому суну сам, жую банан. Задні далеко, не хочеться чекати, передні – втікають. Пробую доганяти, але, зваживши на пульс, тулю собі “по відчуттях”. Доганяють два шосера – старший дядько з номером 545 чи то 546 і молодий якись на біло-червоному шосері. Їду за ними, але на зміни не пхаюся, трохи надірвався коли пробував догнати передніх.

Вітер в спину, дорога рівненька, їдемо троє. Розглядаю трохи села – народ на обочинах махає прапорами, на деякі зупинки в полі звезені шкільними автобусами школярі і вчителі тримають плакати з назвами своїх сіл, кольорові кульки та прапори – український, червоної армії та навіть часом партії регіонів. Специфіка регіону, так би мовити. По селах – бідося, хіба дороги кращі в рази ніж в нас. Час від часу трапляюся ямки, але то навіть близько не той танкодром, що в нас на дорогах.

Добирають нас ще пару шосерів, мало не пролітаємо КП2. Відгальмовуюся, вертаюся, штампую маршрутний лист, набираю води (прошу негазованої, але дають знову газовану), їдемо далі вдвоє з номером 545. Балакаємо про воду – він каже, що то “врагі, навєрноє, газірованную дают” 🙂 По черзі тягнемо, десь на 55-му км доганяє нас бус з номерами 300/301 і ще пару чуваками – сідаємо на хвіст. Номер 300 часто їде в вікні буса, щось там з ними балакає, ритм в буса рваний, тому ми помалу відвалюємося і їдемо далі двоє. Тут цей дядько мене попереджує, що попереду тягун і треба берегти сили – каже, посиджу на колесі. Я погоджуюся, тягну собі вгору, жую банан. Але темп мій виявився дядькові заслабкий, на середині підйому їде сам вгору. Я не рву, кручу по відчуттях – планував його добрати зверху. Там розворот і ривок вниз, які летимо собі окремо – він десь на 0.5-1 км спереду. Потім, ще пару віражів і невеликий тягун, на який, як я бачу той дядя знайшов собі напарника і вони викочують змінами швидко досить. Обертаюся – ззаду нікого нема. Ніц не вдієш – кручу сам.

На 3-му КП водою вже не заправляюся – бо й так газована тільки. Штампуюся, кручу далі. Проїжджаю село з прапорами партії регіонів, народу попереду не бачу – тому без поняття куди їхати і мало не пропускаю свій поворот – народ махає прапорами, а напрямку показати не можуть. Дядьки якісь на лавочках показують куди їхати, вчасно вписуюся в поворот. За іронією долі, за цим “януковицьким” селом починається крупноелементний асфальт, від якого болить спина і товче по руках. І вітер різко зустрічний. Рух тут не обмежували (та й лідери вже давно тут були), тому доводиться петляти між ямами на обочинах і зустрічними машинами. Попереду (0.8-1км) бачу одинокого шосера. Кручу на нього, але він, холєра, спритний або теж когось доганяє. Тут мене накатує червоно-білий шосер без номера, якому падаю на хвіст і безбожно сиджу на колесі. До фінішу ще десь 30 км, але на підйомах ставати на педалі вже ризиковано – відчуваю, що починають корчі ноги лапати.

В одному з сіл чудом не губимося – вказівників нема, а на горизонті нікого не видно. Виручає маршрут, який я попередньо записав на Garmin – каже, що все ок, тому сунемо далі. З маршрутом теж дивна історія – офіційний сайт організаторів маршруту в онлайн форматі не виклав, я знайшов минулорічний на форумах, який в багатьох точках казав мені, що я “off the course”. Недопрацьований момент, словом.

Тримаюся за біло-червоним шосером, але потрохи здаю, бо треба ж і батончиків пожувати. Стоячи їхати вже не можу – корчі лапають відчутно, тому тільки розтягуюся і розминаю ноги потрохи. Як назло на лівій туфлі відривається верхня застіка, заправляю її в туфлю і підтягую ліву ногу обережніше, працюючи більше на нажим. Перед останнім КП4 чувак рве впепед, я докочуюсь на 28-30 км/год. Штампуюся, заливаю води, бо негазована (НАРЕШТІ!) і кручу далі.

На горизонті вимальовується шосер в формі Focus, їду за ним, бо багато поворотів і легко загубитися. Пару спусків, підйомів, прямих – накочую його, відно, що він вже приїхав. В легкі горки стає на педалі, а я мушу крутити сидячи. Заливаю водою, дожовую третій (останній) батончик і обходжу його на підйомі – назустріч вже біжать/йдуть бігуни-марафонці, в яких маршрут в протилежну сторону пролягає, тому заблудитися вже нема де. Потрохи збільшую відрив, але тут раптом ловлю потужний корч в лівій литці (от і вона, розплата за неправильний педаляж через обірвану застіжку на туфлі!). Ні ноги розігнути, ні розслабити – і так десь 2 хв. Добре хоч спуск, їду накатом. Ніхто не наздоганяє, нога потрохи розходиться, але сили вже в ній небагато. До фініша 5 кілометрів, кручу на тому що є, активно запиваючи прогрес водою і шкодую, що не маю Магнію.

Поступово добирає мене два чувака – один на гібриді, другий на шосері. Той, що на гібриді кричить підбадьорливо, що 2 км до фінішу – поїхали, мовляв. Я дякую, але кручу по відчуттях, на межі корчів. Той, що на шосері рівняється зі мною вже на фінішній алеї і пропонує влаштувати ривок через фінішний коридор, на що я теж морожуся по стану здоров’я. Тому так і заїжджаємо – разом, колесо до колеса.

eae17481f5На фініші теж трохи плутаниця – палаток багато, але тільки одна фіксує час в ручному режимі- нащо тоді ті номери на раму чіпляти було?Я спочатку зліз з вела, ноги розім’яв, побалакав з номером 545, привітав його, потім пішов до палатки відмітитися – виявлося це не та палатка. Вернувся назад – а тут вже і Вадим підкотив, він виявляється не з лідерами поїхав, а десь на старті віх відколовся – знімав вітрівку. Записали нам час (3:02), хоча Garmin показував мені 3:17, але то з усіма цими ходіннями по фінішу + старт рахувати треба не з аллеї Слави, а від тих вояків, що з рушниць стріляли. Трохи плутано, як на мене, але то вже таке – народ пише, що ще більше блукали перед фінішем і не тільки. Після реєстрації часу дали ще грамоту та значок і ми пішли перекусити – поїли ухи, побалакали з велобратією – історія з корчами в багатьох траплялася, дехто в завалах побував, проколи і тд, але загалом на позитиві всі. Магнус під’їхав, побалакали ще з ним, потім з хлопцями з Сімферополя (їм на поїзді так само як до Львова – 12 годин їхати!). На тому вирішили їхати до моря, а потім до вокзалу – Вадим з родичами мав надибатися, а я ще хотів покататися по Одесі, щоб ноги розім’яти.

Народ в Одесі дуже привітний, багато хто може безпосередньо звернутися, побалакати про життя, про велосипед і тд. Одна тьотя потішила знаннями, що “Львов – ето же там, гдє Закарпатьє?”, мамочка з дітьми на пляжі розказувала про знайомих, які теж поїхали на марафон, таксист біля ларків з хот-догами (не забули-таки про мій лаваш, respect!) розказував про своїх синів, які теж велосипедами захоплююся + сфоткав нас.

226d2e3326Від фінішу до центру – ще 16 км було і цієї Одеси я ще не бачив – в старому місті і в парках бував раніше. Так от – дороги широкі (2-3 полоси в одну сторону), чисті, рівні – красота. Велосипедистів на вулицях – тьма. Багато сіті-байків, дамок, гібридів. Тротуари теж доволі широкі і рівні – їм навіть не треба напружуватися з велодоріжками – тільки розмітити і все. Водії теж до велосипедистів звиклі- не підрізають, не притирають до узбіччя. Гарне місто, словом.

Зустрілися ще з Льошою на вокзалі, перекусили, катнули трохи по парках і на тому попрощалися – в нас з Вадимом поїзд на 18:31, в Льоші на 19:40. Дорога назад вже не така напружена була – спочатку трохи парило в вагоні, але вночі “устаканилася” комфортна температура. В шостій ранку у Львові – разом з легеньким сніжком 🙂 Весну не привезли  наразі – їй в Одесі подобається явно, хоча вже з середи обіцяють потепління.

Мало не забув, результати:

Трек: 104.1 км.

Час: 3:02 в грамоті, по маршруту 3:06, повний від старту до фініша + трохи на фініші – 3:18.

Середня: 31.6 км/год.

Набір висоти: 533 м.

Всього по Одесі : 128 км.

Вага: -2.5 кг.

Фотки/відео позичив на peloton.com.ua та на bike.od.ua, за що і дякую їх авторам.

Організаторам – дякую за велоподію, було класно, хоч і присутні певні недоліки – але при такій кількості учасників це, напевно, неминуче.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s