Ель Сальвадор 2011


В Ель Сальвадор я попав в межах свого прощального робочого заїзду по клієнтах нашого замовника в цьому регіоні. За планом, я мав провести по тижню в кожній локації за маршрутом Атланта (США) – Сан Сальвадор (Ель Сальвадор) – Панама-сіті (Панама), після чого контракт мій закінчувався і я переходив на іншу роботу у Львові (вже без такої кількості поїздок по світу). Про Атланту розповідати все ніяк маю настрою (якщо коротко – то нема там і про що дуже говорити, нудне місто, хоча і є свої атракції), про Панаму – ще збираюся з духом (отут частинка панамських пригод), тому в цьому дописі розкажу про Республіку Ель Сальвадор.

Загальну інформацію можна вичитати в Вікіпедії, відзначу тільки що країна за площею як Львівська область. Правда проживає в ній вдвічі більше народу. Як і інші країн цього регіону, Республіка Ель Сальвадор пройшла через тривалі громадянські війни, партизанщину, нові конституції і тд. За що там було воювати – без поняття, бо вся країна густо вкрита горами/вулканами та іншими нерівностями. Копалин мало, залежність від імпорту енергоносіїв, каву хіба виробляють. Ну але раз воювали, значить мали причини.

Штати в цьому регіоні досить активно проявляли себе і в залежність країни від великого брата тут сильно відчутна. Валюта – американський долар, всі великі бізнеси – з американським корінням або під американською франшизою, воєнні бази американських миротворців, М-16 та вінчестери в охорони, поліції та вояків, американський автосеконд-хенд на вулицях, планування та позначення вулиць і тд.

Дорога до Ель Сальвадору в мене була не без пригод. Спочатку я мало не проспав в готелі Атланти і, як на зло, на рецепції попросили почекати з виписуванням, бо вони проводили рестарт компів. Часу чекати і так не мав (ще машину треба було в прокат здавати), а тут ще довелося декілька хвилин втратити. Неділя, 8 ранку, їду собі по хайвею, нікого не чіпаю, машин на дорозі мало – аж тут ззаду пристроюється машина шерифа. Ну, думаю, я і так не планував перевищувати – по часу ще встигаю, тому тримаю в межах дозволених 120 км/год, а він їде за мною в полосі. Так і їдемо собі двоє. З’їзд в аеропорт вже в 1-2 км, а тут він раптом включає сирену і маячки і показує  мені, що треба зупинитися. З копами в штатах я вже спілкувався в минулому році, коли потовк Шевроле в Далласі, тому зупиняюся – руки на виду, документи зверху, відкриваю вікно. Підходить плавно і неспішно афроамериканський полісмен і здалека так заходить – о, машина з Орегону (інша сторона штатів), невже я такий затятий турист, що аж звідти її гнав – кажу ні, прокатна вона, дядя. Документи, паспорт, віза – я йому – чувак, спішу на літак – щось сталося? А він мені – та в тебе колесо ззаду спустило ))) “Блііін – та я так доїду, то вже недалеко” – “О ні, то треба поставити запаску, бо інакше я тебе не відпущу”. Пояснювати про літак вже не пробую, вибігаю перекрутити запаску – кажу йому – може допоможеш – “Ні, ні – в мене робота інша )))” – так і стояв, втикав (ніби документи перевіряв), поки я парився з домкратом, колесом і запаскою. Забавляв мене розповідями про те, що в нього в машині реєстратор і він не має права палитися на ньому за такою не шерифською роботою :). І відпустити мене доїхати до аеропорта він теж не може – реєстратор, розумієш, така штука, що все фіксує. Зате він мене проведе з мигалками до аеропорту.

Перекинув колесо, подякував за турботу, забрав документи і рвонув за ним. Влетів на паркову, здав машину просто ультра-швидко (без черги пропхався завдяки поліцаю), біжу на шаттл до терміналу. Фіг вам, реєстрація закрита – рейс міжнародний і тд, і тп. Полетиш, дядя, завтра. Ех, зате в безпеці доїхав ))) Взяв ще на день машину, готель біля аеропорту (та ще жесть під гул літаків спати) і поїхав кататися по околицях Атланти. В результаті цієї пригоди я пропустив один вихідний день в Ель Сальвадорі і прилетів вже в понеділок вранці – зразу на роботу. Тому фактично я мав тільки півтора дня вихідних, щоб дослідити цікавості в околицях Сан Сальвадора – в наступну неділю треба було летіти в Панаму.

Про робочий тиждень розповідати нічого – робота, готель, сон. В офісі познайомився з Карлою, яка якраз працювала з нашою системою і я їй по суті мав передати знання по застосуванню і налаштуванню звітів і процесів. Вона і була моїм гідом по Сан Сальвадору весь тиждень. Хлопець її, Цезар, працював там же, тільки в відділі обслуговування радіовишок, тому постійно був на виїздах і не мав нічого проти того, що Карла мене возила на обіди та по місту.

Поселили мене в Crowne Plaza, в якого є офігенський вигляд на вулкан El Boqueron і страшенно кусючі ціни. Сам готель з’єднаний з комлексом World Trade Center і, по суті, з нього можна навіть не виходити на вулиці міста – все на місці – і мол, і кафе/ресторани, і тусовщики, і місцевих охорона відганяє. Конструкція така, що все це діло підняте над вулицею десь на 1-2 поверхи (паркінги), тому звідси відкриваються гарні панорами на місто або на вулкан. Але реальне життя – воно на вулицях, тому я постійно десь лазив по району.

Перше, що кидається в очі – тотальна загратованість всіх будинків. Грати, колючий дріт, камери, попередження про напругу на огорожі – не тільки на кожному будинку, а й навіть на відвісних 5-6 метрових мурах, стінах і навіть по периметру даху. Карла пояснила, що це відлуння бойових дій, тому народ вже за звичкою робить собі la securidad всюди.

Ще один місцевий бзік – мілітаризовані охоронці. Кожен (!) бізнес утримує мінімум 1 дядька з дробовиком чи пістолетом. Якщо бізнес дуже маленький, то охоронець буде мати принаймі півметрове мачете з собою. Крутіші бізнеси можуть мати по 3-4 охоронця, зовсім круті наймають поліцаїв з карабінами. Вояки з автоматами самі по собі гуляють/катаються, як я зрозумів. Якось в тихому спальному районі я пізно ввечері вечеряв сам-один в китайській забігайлівці (рівня нашої пивної палатки в парку), а біля мене два охоронця з дробовиками зосереджено розглядали темряву вулиці. Один працював на забігайлівку, другий збоку охороняв стоматологічний кабінет. Словом, тотальний la securidad.

Попри ці два момента, або навіть завдяки їм турист може себе почувати на вулицях Сан Сальвадора досить впевнено. В погані райони ще заїхати треба (таксисти відраджують їхати, кажуть що там небезпечно самому і вперто везуть в готель, хоч ти їх і просиш покатати містом по цікавих точках), а в хороших стільки чуваків зі зброєю, що якось не страшно 🙂 Плюс, в Ель Сальвадорі, відчутно якесь домінування білих в суспільному та бізнес житті країни, що часто проявляється в дещо запобігливому ставленні офіціантів/клерків/менеджерів з продажу та інших. Це не Африка, звичайно, де тобі будуть бібікати таксисти і продавці будуть кликати тебе за кілометр, але багато речей тут робляться простіше якщо ти білий – про це трохи пізніше.

Своєї валюти в країні немає – використовують американський долар. Щоправда є одне обмеження – банкомати видають купюри номіналом в 20, зрідка 50 доларів. В касі банку можна зняти сотки, але при розрахунках готівкою в магазинах треба бути готовим до того, що на касі буде табличка “50 та 100 не приймаємо”. Білим часом роблять вийнятки, але краще платити карткою або наміняти собі в банку на дрібні. В перший же день ми з Карлою поїхали її тойотою на обід і коли я хотів за нас обох розрахуватися соткою, то мене касир ввічливо послала, хоч сума була біля 60 доларів.

Машину на прокат мені компанія не брала, бо таксі тут досить дешеві. 1-3, рідко 5-6 доларів коштувало доїхати на роботу (8-10км від готелю). Причому охоронці записують номери таксистів і кінцеву точку поїздки, тому таксисти відчувають певний контроль і не намагаються з вас здерти лишнього чи завезти десь в ліс. Якось я навіть залишив таксисту сумку з ноутом і гуляв собі фоткаючи площу зі статуєю Св.Сальвадора, поки таксист намотував круги довкола площі, бо не було не припаркуватися.

Маршрутки чи тук-туки я не пробував + Карла не рекомендувала – бо дізнатися який автобус куди їде ще треба вміти, а іспанською я вивчив тільки пару слів. Маршрутки тут теж перероблені американські шкільні автобуси, рідше японські чи корейські буси. Часто народ їздить в багажнику пікапів чи зачепившись за задні двері – прямо як в Африці.

Люди дуже позитивні та привітні, хоч і небагаті. Попри насаджені американцями цінності типу крутого джипа, тусовок в моллах та харчування в фастфудах, відчувається народний колорит в деталях. Наприклад в МакДаку чи Бургер-кінгу пропонують кукурузяні млинці замість картоплі фрі, більшість не мережевих кафе/ресторанчиів пропонують пупуси – хоча місцеві їсть їх в спеціальних закладах, які тільки пупуси і готують. Популярні похідні кухні/забігайлівки з національними стравами з незрозумілих трав/квітів/коренів/казна-чого. Дівчата та жінки носять речі на голові та перуть білизну в річках. Досить багато різних малих бізнесів, щоправда тяжко уявляю їхню прибутковість при сальвадорському рівні цін та видатків на охорону.

Робочий тиждень досить швидко минув, і я вирішив взяти машину на прокат, бо обтяжувати Карлу своїми планами не хотілося – тим більше, що я планував багато і активно поїздити околицями міста. В центрі Сан Сальвадору є старе місто, але робити там, як на мене, немає чого – хіба якщо ви фотограф-портретист в пошуках колоритної натури чи просто шукач гострих відчуттів – там влашували здоровенний базар в старому кварталі і цікавого там дуже небагато. Є ще велика церква, університет, театр і декілька старих будівель – але я ще протягом тижня катався там на таксі, тому вирішив на них час не витрачати.

Карла порадила поїхати до Воріт Диявола (La Puerta del Diablo) – комплексу скель, з яких Сан Сальвадор як на долоні і в хорошу погоду проглядається аж до океану. Навігатор не здивувався моєму пошуку і повів мене прямо до Диявола ))) Рух в на дорозі суботнім ранком був спокійний, тому заїхав я туди досить швидко, хоч і довелося проїхати через усе місто. Самі скелі чимось нагадали мені наші Скелі Довбуша – так само вирубані сходи в каменюках, тільки вищі і більш небезпечні. Широка бабулька в формі хотіла з мене гроші за парковку, але місцеві, яких я підвозив по дорозі, пояснили їй, що парковка там безкоштовна і вона пішла собі шукати інших наївних туристів. Вид з гори і справді офігенський, хоч океану я так і не побачив – бо була легка туманність на горизонті. На одній з гір якраз суботник проводився, то я трохи полазив там, сфоткав вояк, в яких там база недалеко, поснідав в міні-кафе і поїхав собі далі. Тим більше, що якраз почали з’їжджатися туристи і активізувалися різні самозвані гіди та парковщики.

Наступною моєю ціллю був вулкан, який виднівся за готелем – El Boqueron. Їхав по навігатору, бо маршрут пролягав через місто. Підйом на вулкан дуже підходить для шосейників – постійно градієнт вгору, мальовничі серпантини і рівненька бетонна дорога. Шосерів, щоправда я там не зауважив, але ось такі чуваки попадалися в купі з різними мотоциклістами. До вулкану я заїхав швидко, але вирішив спочатку покататися по дорозі. Трафіку практично не було (там всього пару сіл на шляху, тому мало хто там їздить в суботу), тому катання вийшло файне – хоч тойота і не дуже охоче тягнула вгору. Зате на спусках відривався на всі гроші.

По дорозі зауважив рекламу zip-line оператора, вирішив заїхати розпитатися. І знову ж, оскільки то був обід в суботу, турист и ще спали і мене обрадували – за 30 чи 35 доларів можна буде поїхати самому! Зіп-лайн це такий трос натягнутий згори донизу поміж деревами, на якому спускаєшся пристібнутий карабіном. Їх може бути декілька різної довжини в залежності від крутизни схилу – тут було аж 9 ліній!  Основний мінус їхати на нього в групі полягає в тому, що доведеться чекати всю групу, щоб з’їхати на наступний рівень. А тут все без черг – тільки я і інструктори. Спуск був офігенський – понад верхівками дерев, через річку, над трасою, останній був взагалі довжелезний. Пофоткалися з Хуаном, який мене інструктував і балакав про життя (водій і другий інструктор не дуже знали англійську), дав хлопцям трохи зверху за таку порцію фану і поїхав на сам вулкан.

Вулкан неактивний, кратер вже давно заріс зеленню – але розміри його  все одно вражають. Вхід на одну зі стін кратеру зробили через невеличкий дендропарк, де можна дізнатися які рослини та дерева ростуть в Ель Сальвадорі – цю частину я пробіг швидко, а от на самій стіні трохи завис – офігенський вигляд + в кратері гарно кружляли один за одним якісь великі птахи. Посидів, пофоткав, подумав над всілякими філософськими питаннями і далі в дорогу.

Наступний пункт – пляж та океан в містечку La Libertad. Порадила мені його Карла, але я потім знайшов його і в тріпадвайзорі – тут розташований рибний базар, де торгують свіжим виловом місцеві рибаки + відносно нормальні пляжі. Доїхав від вулкану досить швидко – скільки там того Сальвадору – але зразу на пляж не хотілося, тому поїхав вздовж по трасі в сторону Гондурасу. Знайшов трохи колориту, місцевих цікавостей, полюбувався краєвидами і вирішив вертатися, бо траса була міжнародна і трохи завантажена. Тому вернувся в Ла Лібертад, парканувся в дворі ресторанчику за 2 долари, потусувався трохи по набережній, зайшов на кольорове кладовище з виглядом на океан, побродив між пальмами, з цікавості замовив блюдо “Стейк з дельфіна” (правда не можу точно сказати чи то був дельфін, але досить смачна штука). Поки було сонце ще поліз в океан, але робити там теж нема дуже чого – хвилі такі собі, пісок чорнющий, вода в березні ще досить свіжа.

Прогулявся ще на рибний базар – знову ж, фотографам професійним було б цікаво – там стільки всього можна нарити. Мені було більш цікаво подивитися як торгуються сальвадорці – то цілий процес, турки відпочивають ))) Вечоріло, тому місцеві підтягувалися на ринок і пробували максимально сторгувати продавців, бо вдень в основному туристів возять і торгу толкового не виб’єш. Крім торгашів, на самому пірсі можна було поспостерігати за рибаками – вони розплутували та зашивали сітки, ремонтували лодки і співали тужливих рибальських пісень. Атмосферне місце. Вдень напевно спека і сморід риби, але ввечері там душевно.

Після Лібертаду я ще мав домовлену зустріч з Карлою і Цезарем, які вирішили мені показати справжню “пупусічну”, де роблять офігенські (на їхню думку) пупуси. Я вже перед тим на тижні якось пробував незрозумілі штуки їсти за порадою Карли, але закінчилося то плачевно, тому йшов на зустріч трохи з передчуттям недоброго. На щастя, пупуси виявилися цілком нормальні – то щось типу пампушок з кукурудзи, які начинені різними штуками – від сиру і м’яса до всіляких місцевих квітів/трав. Квіти з травами я цього разу проігнорував, а от з сиром пішло досить навіть непогано. Таке кожен день їсти може і не будеш, але попробувати можна. Побалакали ще трохи про життя, про культурні особливості (в них, виявляється, серед молоді тренд на той момент був кирилицею писати свої ніки в аськах/скайпах – типу Цезаръ :)), про всяку всячину і на тому попрощалися, пообнімалися, обмінялися контактами – я завтра в обід на літак, а вони їхали заручатися. Позитивні чуваки, всіх гараздів і таке інше.

Рано-вранці я ще катнув на гору до вулкану, поганяв трохи по серпантанах, а тоді вирішив якось корисніше провести час до літака – я ж традиційно в останній момент встигати люблю )))

Ще вчора з Воріт Диявола я побачив велике озеро неподалік від міста  – Lago de Ilopango. Вирішив там покрутитися трохи – на місцевих подивитися, пофоткати ще щось може. Навігатор щось трохи дурив, тому довелося наобум їхати через якісь неясні села. По дорозі проїжджав мимо військової частини з різними муляжами літаків та бойових лодок – тільки став фоткати, як на мене вибігло з кущів (КП в них там було замасковане) два солдати з М-16. Я не довго думаючи, почав їм іспано-англійсько-українською пояснювати, що я з братнім візитом і поважаю їхню мужню боротьбу за свободу і взагалі ла мілітаріа боніта, ла автомат заховайтен паджалюста або пліз кол дер командірен. Про свободу вони пропустили, на словах про мілітаріа боніта і автоматен насторожилися, але коли почули про дер командірен (я ще на погони показував) – то покликали старшого. Ми з ним на мігах побалакали, я йому розказав про Україну, про Руслану і євробачення, про Шевченків обох, Кличків, Чорнобиль – він зрозумів, що я з добрими намірами і каже їдь собі хлопче, не пар нам мізки своїми баснями. Фотки видаляти не просив.

З тим поїхав я нарешті до озера – дорога непогана, тільки через якісь села пролягає. Навігатор спав, тому я орієнтувався по місцевих. Доброзичливі чуваки спочатку мене направили трохи не в ту сторону, але потім я з горба побачив озеро і порулив вуличками прямо на нього. Через якийсь час дорога закінчилася, почалася раллійна грунтовка з досить крупним камінням. Виявилося, по дорозі якась невеличка каменоломня, де колупають біле каміння чи то крейду чи щось таке. Я вирішив не здаватися і їхати далі – колись же та дорога мала б закінчитися – і врешті так і сталося. Дорога вперлася в якийсь елітний клуб для нових ель-сальвадорців і я вже було вирішив розвертатися, але потім згадав про те, що я ж таки білий турист трохи )) Під’їхав до воріт, кажу – “пущай мене ла сенйор охоронець в ла клуб”, а він мені “сі, сенйор, 10 долар порфавор”. Ну 10 долар то вже не так і багато за шанс потусуватися з богемою, тому я то оплатив, він ще щось говорив про клубну картку, але врешті зрозумів, що серйор не компренде, про що йдеться і впустив мене. В клубі все звичайно було гарно – акуратні газони, купа пляжних барів, круті тачки (здоровенні джипи в основному, бо по тій дорозі седани шкода товкти), гламурні родини якихось сальвадорських багатіїв. Часу я мав десь 2 години, тому я собі потусувався на пляжі, поплавав на каное, трохи пограв з накачаними альфа-самцями в волейбол та й порулив собі на літак.

Їхав спочатку по знаках і по вказівках місцевих, але потім, на щастя, десь на півдорозі прокинувся навігатор і точно навів мене на аеропорт, до якого виявилося зовсім недалеко – тому я навіть швидше приїхав чим зазвичай. Потинявся ще аеропортом трохи (по розмірах щось подібне на наш старий Львівський аеропорт), пофоткав літаки і на бадьорій ноті покинув цю невеличку, але досить симпатичну країну.

Всі фото – отут.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s